У колі друзів з Валерієм Шевчуком

Мене поглинула вічна загадка української літератури

(У колі друзів з Валерієм Шевчуком)

1 жовтня 2014 року о 15:00 у Національному музеї літератури України студенти Інституту української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка зустрілися з геніальним письменником, щирою та надзвичайно приємно людиною Валерієм Олександровичем Шевчуком.

Валерій Шевчук – людина настільки рідна для душі кожного, що налаштувати одразу на щиру та по-дружньому відверту розмову йому вдалося всіх. Навіть назва відповідала загальній атмосфері – «У колі друзів». Були присутні на зустрічі й одна із найвідоміших дослідниць творчості Валерія Олександровича – Людмила Тарнашинська, і його хороший приятель – письменник Богдан Бойчук, і художниця, якій митець довірив оздоблювати мереживом малюнків свої твори, – Наталія Михайличенко.

Після короткого привітання Валерій Олександрович з радістю відповів на всі запитання, котрі пролунали у залі. Звісно, найбільше запитань було від молодих шанувальників мистецтва слова Шевчука, що потішило чоловіка. Якщо і була в залі людина, котра хоч на краплю скептично ставилася до творчості Валерія Олександровича, то після цих слів серце кожного налилося теплотою до вінця: «І ось зараз, дивлячись на вас, дивлячись на те, що відбулося, коли я ходив і дивився на обличчя людей Майдану, коли я побачив, що ми воскресаємо знову духовно, в мені не погасала думка, що я все ж таки якусь невелику лепту в цьому світі зробив».

Проте аж ніяк не можна назвати все багатство та розмаїття культурно-творчої спадщини митця «невеликою лептою». Адже це величезний крок для української літератури, це немов політ над безоднею із відкритим позиром у вічі смерті, це спроба розкрити «вічну загадку української літератури».

Валерій Олександрович зізнався, що музою для нього завжди була власне українська література з її неповторною вишуканістю та поклик внутрішнього голосу, тієї людини, яку він витворив, читаючи Самійла Величка, Григорія Сковороду та духовного натхненника України – Тараса Шевченка. Саме «Кобзар» був немов Біблією для Шевчука. Саме із його сторінок письменник черпав життєдайну силу у важкі роки своєї долі. Валерій Олександрович сказав: «Коли мені було важко, коли в 40-градусні морози довелося тягати колоди і розвантажувати цемент десь на залізниці, коли мене заганяли у підземелля, де не було навіть повітря, – тоді я розгортав Шевченка і читав. Недаремно його називають людиною із месійною призначеністю. Він був посланий українцям у часи, коли здавалося, що ім’я нашого народу вже було витерто і знищено. І завдяки йому народ в черговий раз воскресився». Хоч доля нашої літератури, нашого народу в цілому – то є безмежний ряд «падінь і воскрешень», сьогодні цей ряд руйнується після довгоочікуваного воскресіння.

Поділився Валерій Олександрович і найпотаємнішим, розповівши, що були в його житті моменти, коли хотілося покинути своє творче ремесло. Проте будучи людиною «заклятою» із незламним характером, письменник із самої юності витворив собі такий життєвий девіз: «Я або буду таким, як хочу, або буду ніким». Дивлячись на його творчий доробок, що складає близько 18 романів, 30 повістей, 150 оповідань та низки високопоетичних творів, можемо повною мірою переконатися, що залізла воля Шевчука виграла парі із долею.

Прозвучало на зустрічі запитання, на котре Валерій Олександрович не зміг відповісти без усмішки. Питання про те, який його твір він любить найбільше. Відповідь була такою: «…кожен твір, кожна книжка – це твоя дитина…Маючи стільки дітей, Ви б що там обирали собі улюбленців? Ні. Вони всі Ваші, вони вийшли з Вашої душі і тіла. І це найдорожче». Улюблені книги обирає для себе не автор, а читач. Завдання автора – лише випустити у світ свою маленьку часточку душі.

Безліч цікавого із життя письменника, кілька цінних і мудрих порад, хвилі теплоти та невимушених усмішок заповнили ту порожнечу, із якою кожен прийшов на зустріч.

Знаєте, іноді, коли тільки-но вийдеш із дому, то часто хапає за плечі відчуття, ніби ти щось там забув. І тоді перебираєш у голові всі речі та дії, які могли залишитися без уваги. При виході зі стін живописного музею у гостей зародилися два протилежних відчуття: ніби ти щось там залишив і водночас узяв із собою. Кожен учасник зустрічі із Валерієм Шевчуком залишив там жаринку із ватри свого серця та взяв із собою незабутні спогади про цю по-літньому теплу людину.

Юлія Кириленко,

студентка 3 курсу

ІУФ та ЛТ імені Андрія Малишка